НАЦІОНАЛЬНА МЕДИЧНА АКАДЕМІЯ післядипломної освіти імені П.Л.ШУПИКА

До 90-річчя заснування академії





 НАПЕРЕДОДНІ СТОЛІТТЯ

У витоків створення Клінічного інституту для удосконалення лікарів (1918) стояла медична громадськість — професійна Спілка київських лікарів, передові представники якої, вихованці медичного факультету університету Св. Володимира (М.А. Левитський, О.З. Лазарєв, Є.Л. Скловський, Г.Б. Биховський, І.Й. Фрумін та ін.), незважаючи на всі негаразди і труднощі тих часів, вбачали в організації підвищення кваліфікації лікарів одне з невідкладних завдань свого часу і стали одними з засновників закладу нового типу, першими його професорами. Мета створюваного закладу досить чітко визначалася вже в першому його Статуті:

«1) Цель Клинического Института:

Клинический Институт Киевского Союза врачей является учебно-научным учреждением, цель которого — специализация врачей в области практической и теоретической медицины, прохождение общего медицинского стажа молодыми врачами, периодическая организация повторительных курсов для пополнения и освежения знаний врачей и, наконец, научная работа врачей в избранных ими областях» (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Фонд 166, оп. №2, спр. №421, с. 48–55, 1921–1922). 

Головним осередком по формуванню інституту стала обрана Спілкою лікарів організаційна комісія, яка провела значну роботу по «...сконструированию секций института, оборудованию и размещению медицинских кабинетов, приглашению врачей-консультантов, лекторов, преподавателей и амбулаторных врачей для участия в работе Института... комиссия получила, наконец, возможность 2 августа 1918 г. открыть (в приміщенні по бульв. Шевченка, 13 — авт.) показательную клиническую амбулаторию по всем специальностям, а также дневную и ночную поликлиники для выезда к больным на дом по вызовам через Институт» (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Фонд 166, оп. №2, справа №421,с. 90–90 зворотн., 1921–1922).

Організаційна комісія завершила роботу 17 жовтня 1918 р. і передала справи Правлінню інституту, обраному на його загальних зборах у складі «Председателя Правления, товарища Председателя, двух членов Правления и секретаря». Першим головою Правління став профессор М.А. Левитський, 1918–1922; бульв. Т. Шевченка, 13). Академічні справи інституту знаходились у віданні Ради, «…состоящей из Председателя, товарища председателя, ученого секретаря и всех заведующих секциями (отделениями) по специальности, а также членов жюри».

Так 90 років тому розпочав свою діяльність Клінічний інститут для удосконалення лікарів, сама назва якого передбачала передусім його клінічну спрямованість, що і визначалось першим складом його кафедр і курсів. Серед головних завдань Інституту професор М.А. Левитський визначав: «... подготовку врачей в области теоретической и практической медицины, пополнение и освежение знаний молодых врачей, для достижения каковой цели организуются периодические повторительные курсы по всем специальностям, а также производятся практические научные работы, чем одновременно и оказывается авторитетная лечебная помощь широким массам населения Киева и его окрестностей...» (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Фонд 166, оп. №2, справа №421, с. 90–90 зворотн., 1921–1922).

Слід віддати належне засновникам Інституту, які ставили перед ним такі завдання, маючи у своєму розпорядженні лише одну поліклініку по обслуговуванню на дому і амбулаторію для приходячих хворих, при якій в 1918 р. були відкриті аптека і хіміко-бактеріологічна лабораторія. В таких умовах Клінічний інститут став у витоків зародження системи післядипломної підготовки лікарів в Україні.

Педагогічний процес в Клінічному інституті на початку його існування складався з практичної роботи лікарів-курсантів в лікувальних закладах і відвідування у вечірні часи лекцій, систематичні заняття в Інституті розпочались в осінньому семестрі 1920 р., коли слухачами «вновь открытых повторительных курсов» стали перші 117 лікарів. Цей період співпав з початком реформування вищої школи в Україні, внаслідок чого в лютому 1921 р. управління інститутом перейшло з Наркомздоров’я України до відому системи Укрголопрофосвіти, зокрема Київського губернського відділу професійної освіти, а безпосереднє керівництво ним здійснювали новообрані правління та рада, які вперше опрацювали загальний план педагогічної діяльності Інституту.

На кінець 20-х років Інститут мав у своєму складі, крім вказаних, кафедри оториноларингології (1921, професор С.Є. Ставракі), дерматовенерології (1921, професор О.Г. Лур’є), терапії (1921, професор О.Б. Бернштейн), хірургії (1922, професор Г.Б. Биховський), патанатомії (1922, професор І.Т. Тітов), нервових хвороб (1923, професор Б.М. Маньковський), ортопедії і травматології (1926, професор І.Й. Фрумін), психіатрії (1927, к.мед.н. І.О. Залкінд), урології (1929, професор А.А. Чайка). Навчально-наукова діяльність інституту фінансувалась Наркомосвіти, лікувальна — Наркомздоров’я України, тобто в управлінні ним існувало певне двовладдя.

Підсумовуючи досягнення Інституту за перші 10 років існування, відзначаючи його роль и місце в системі охорони здоров’я та накреслюючи перспективу, його директор професор О.Б. Бернштейн в 1928 р. підкреслював: «...В первые дни революционной эпохи среди разрухи, голода, эпидемий создан был этот культурный очаг — один из этапов развития советской медицины. Жизнь требовала его существования, страна с ростом ее культурных задач требовала наличия крупного кадра вооруженных знанием хранителей здоровья населения, и государство, при ограниченности своих материальных ресурсов, всемерно стремилось поддерживать развитие Киевского института для усовершенствования врачей... За 10 лет институт превратился в большое научно-учебное учреждение, укрепившее знаниями уже свыше 2500 врачей, больше 1/4 всех врачей Украины... (Труды клиники нервных болезней Киевского государственного института для усовершенствования врачей. Т.І. Посвящается десятилетию существования института. К., 1928. с. 3–4).

Початок 30-х років ознаменувався завершенням корінної реорганізації вищої медичної школи України, яка тривала майже 6 років (1924–1930), протягом яких передові представники медичної інтелігенції неодноразово наголошували на тому, що вища медична освіта, яка знаходилась у підпорядкуванні Наркомату освіти і його Укрголовпрофосвіти, повинна бути передана до відому Наркомздоров’я. 12 липня 1930 р. Раднарком УРСР видав постанову «Про реорганізацію вузів і втузів і передання їх до відому відповідних наркоматів», згідно якому вища медична і фармацевтична освіта передавалися з системи Наркомпросу до відому Наркомздоров’я України, зацікавленого в розвитку мережі медичних вузів, підвищенні якості підготовки спеціалістів і удосконаленні їхніх знань. Зосередження управління вищою медичною школою в одному відомстві стало переломним моментом в історії медичних вузів України і внесло суттєві зміни в діяльність інституту, перш за все у визначення контингенту, що підлягав підвищенню кваліфікації та її строки. Якщо в початковий період вказане регулювалось лише його першим Статутом, то Наркомздоров’я і партійно-урядові постанови початку 30-х років, зокрема, «Про медичні кадри» (1931) і «Про підготовку лікарів» (1934), ставили чіткі державні вимоги як до їх базової підготовки, так і підвищення кваліфікації.

Згідно з новим Статутом (1931), Інститут розподілявся на два сектори: адміністративно-організаційний і науково-навчальний. До складу останнього входили відділи лікувально-профілактичний, санітарно-гігієнічний, охматдиту, периферійної роботи, що в своїй основі заклало формування майбутніх факультетів. В свою чергу, відділ периферійної роботи розподілявся на три бюро: науково-методологічне, науково-консультативне і лекторське. Статутом вперше визначались і обов’язки курсантів: «Всі слухачі інститутів для удосконалення після закінчення навчання зобов’язані відслуговувати на посадах за призначенням НКОЗ з розрахунку 1–1,5 місяці служби за 1 місяць навчання, але не менше одного року» (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Фонд 342, оп. №3, Т.2, справа №3287, с. 74–77). Крім того, введення постановою 1934 р. первинної спеціалізації в медичних вузах передбачало її проведення з окремих профілів (офтальмології, отоларингології та ін.), як і підвищення кваліфікації, безпосередньо в інститутах удосконалення лікарів. Урядовою постановою «Про укріплення сільської дільниці» (1938) вперше встановлювалось обов’язкове, раз на три роки, направлення на курси удосконалення лікарів з сільської місцевості, міських — раз у п’ять років.

Зростаючі потреби практичної охорони здоров’я, особливо сільської мережі, і започаткування спеціалізації потребували подальшого розширення системи удосконалення знань для лікарів як з питань фундаментальних дисциплін, так і вузьких спеціальностей. Саме це і визначило профільність кафедр, створених (в хронологічному порядку) в Інституті протягом 30-х років (директори — О.Б. Бернштейн, 1922–1934; Л.М. Черняк, 1934–1941): щелепно-лицевої хірургії (1931, професор С.Н. Вайсблат), онкології (1932, професор Г.Б. Биховський), мікробіології (1932, професор М.Г. Бен’яш), інфекційних хвороб (1934, професор А.М. Зюков), соціальної гігієни і організації охорони здоров’я (1935, К.Ф. Дупленко), фтизіатрії (1935, професор М.С. Морозовський), епідеміології (1935, професор С.Н.Ручковський), акушерства і гінекології (1935, професор В.Л. Лозінський), рентгенології (1936, доц. М.Й. Шор), хірургії (1936, професор М.С. Коломійченко), судової медицини (1938, професор А.М. Гамбург), гігієни харчування (1939, доц. Б.Л. Гордін).

Таким чином, до початку війни в Інституті нараховувалось 24 кафедри, але його діяльність не обмежувалась лише перепідготовкою в стінах вузу. Зростаюча потреба у підвищенні професійних знань призвела до народження в довоєнний період і нової форми їх набуття шляхом наближення системи післядипломної освіти безпосередньо до виробництва. З цією метою на базах потужних на той час лікарняних закладів Білої Церкви, Житомира, Коростеня, Черкас і Чернігова були створені, як філіали окремих кафедр, пункти підвищення кваліфікації лікарів на чолі з спеціально підготовленими в Інституті спеціалістами. Завдяки розширенню навчально-матеріальної бази та профільності спеціалізації і перепідготовки лікарів Інститут, який щорічно готував понад тисячу спеціалістів, став одним з найпотужніших медичних навчально-наукових закладів країни довоєнного часу.

Довоєнний період характеризувався також суттєвим внеском вчених Інституту до скарбниці вітчизняної науки. Вчені Інституту ставали також у витоків створення нових типів медичних закладів. Так, професор Є.Л. Скловський був одним з засновників дитячих лікувально-профілактичних закладів м. Києва, громадського руху «Крапля молока», професор Г.Б. Биховський в 1932 р. організував при Київському рентгенологічному інституті онкологічний диспансер і першу в Києві онкологічну клініку (1934), професор Г.Ф. Писемський став одним з організаторів колгоспних пологових будинків (1934), які отримали визнання в колишньому СРСР.

В роки другої світової війни Інститут припинив свою діяльність, а його навчальна і матеріальна база були знищені під час тимчасової окупації Києва. Як і інші медики України, вчені Інституту внесли свій вагомий внесок в здобутки медицини воєнного періоду, а окремі з них проявили себе талановитими організаторами військової медицини. В її історію назавжди увійшли імена головного терапевта Північно-Кавказького та І Українського фронтів — завідувача кафедри терапії професора В.Х. Василенка, головного хірурга евакопункту І Українського фронту, генерал-майора медичної служби, завідувача кафедри урології професора А.А. Чайки та багатьох інших.

Своє друге народження Інститут отримав на підставі Постанови Уряду України від 18 листопада 1943 р. про його відновлення, виданої вже через два тижні після звільнення Києва. Перші кафедри (хірургії, нейрохірургії, ортопедії і травматології) почали діяти в 1944 р. на базі колишнього 408-го Окружного військового госпіталю і деяких лікувальних закладів міста, а першими слухачами стали спеціалісти евакогоспіталів Міністерства охорони здоров’я.

На перших директорів інституту повоєнного часу (Я.А. Охріменко, 1943–1944; В.П. Комісаренко, 1944; І.І. Кальченко, 1944–1957) випали всі труднощі відбудовчого періоду по створенню навчально-матеріальної бази для відновлення діяльності довоєнних кафедр та організації нових. Значну підтримку в цьому Інститут отримав з боку Київської обласної лікарні, яка в 1944 р. Наркомздоров’я колишнього СРСР була затверджена його навчальною базою і в якій розмістилась переважна більшість клінічних кафедр та окремі теоретичні.

Наказом Народного Комісаріату охорони здоров’я колишнього СРСР від 21 березня 1944 р. відновлені лікувальний і санітарно-гігієнічний факультети, а з 1945 р. почалась планова підготовка спеціалістів системи Міністерства охорони здоров’я. На цей час в Інституті працювало вже 68 викладачів, в тому числі 19 професорів, 20 доцентів і 29 асистентів.

Протягом перших 10 післявоєнних років в Інституті були створені кафедри військово-медичної підготовки (1945, генерал-майор Маслов), фізіотерапії і курортології (1945, професор А.Р. Киричинський), нейрохірургії (1945, професор О.І. Арутюнов), лікувальної фізкультури і лікарського контролю (1946, доц. С.М. Іванов), терапії-2 (1949, професор А.Л. Міхньов), торако-абдомінальної хірургії (1955, професор М.М. Амосов). В 1953 р. якісний і кількісний склад кафедр поповнився за рахунок приєднання до інституту Київського інституту удосконалення провізорів, який існував з 1939 року, у складі кафедр: фармацевтичної хімії (професор Я.А. Фіалков), фармакогнозії і фармакології (доц. М.З. Міндлін), технології лікарських форм (професор Г.А. Вайсман). Створення нових кафедр та розширення профільності перепідготовки спеціалістів призвело до суттєвого зростання обсягу роботи Інституту: якщо в 1944 р. було підготовлено всього 486 чоловік, то план на 1953 р. перевищував 1600 осіб. 1957–1959 роки (директор — доц. В.Д. Братусь) позначились відкриттям кафедр медичної радіології (1957, професор О.О. Городецький) і педіатрії-2 (1959, професор Е.Г. Городецька).

Наприкінці 50-х років інститут очолив професор М.Н. Умовіст, який займав цю посаду протягом 25 років (1959–1984). Цей період позначився важливими подіями в житті Інституту, які наклали відбиток на всю його наступну діяльність. Вони пов’язані, перш за все, зі значним зростанням кількості кафедр, що обумовлювалось потребами практичної охорони здоров’я, яка з початку 60-х років взяла курс на розширення, удосконалення і підвищення якості спеціалізованої медичної допомоги. По-друге, починаючи з 1965 р. і протягом понад чверті століття (до 1991 р.), Інститут був підпорядкований Міністерству охорони здоров’я колишнього СРСР, що надало йому нового «інтернаціонального» статусу, оскільки слухачами стали представники всіх теперішніх країн СНД, хоча лікарі з України завжди становили майже половину всього контингенту курсантів.

Саме потреби практичної охорони здоров’я і визначили профільність кафедр, які були відкриті в Інституті протягом 1960–1984 років: клінічної і лабораторної діагностики (1960, професор І.Ф. Федоров), нервових хвороб-2 (1962, професор П.А. Перфілов), ортопедичної стоматології (1964, професор М.О. Кодола), загальної і комунальної гігієни (1965, професор Д.М. Калюжний), радіаційної гігієни (1966, професор М.Ф. Ліпкан), анестезіології і ревматології (1967, професор А.І. Тріщинський), неонатології (1967, професор С.П. Катоніна), цивільної оборони (1968, доцент М.Д. Давигора), гігієни токсикології і клініки отруєнь пестицидами (1968, професор Л.І. Медвідь), дитячої психоневрології (1969, професор П.І. Коваленко), гематології і трансфузіології (1969, професор Г.П. Сарницький), реабілітації, лікувальної фізкультури і мануальної терапії (1969, професор Л.Є.Пелех), кардіології (1969, професор А.Л. Міхньов), геронтології і геріатрії (1970, професор Д.Ф. Чеботарьов), травматології, ортопедії і опікових травм (1974, професор В.М. Левенець), торакальної хірургії та пульмонології (1975, професор О.М. Авілова), дитячої стоматології (1976, професор О.В. Удовицька), дитячої дерматовенерології (1978, професор І.В. Щуцький), організації і економіки фармації (1978, доц. І.М. Губський), функціональної діагностики (1978, професор М.К. Фуркало), терапевтичної стоматології-2 (1980, професор Г.М. Вишняк), акушерства і гінекології-3 (1980, професор Є.В. Коханевич), нервових хвороб-3 (1980, професор Ю.І. Головченко), терапії-3 (1980, професор Д.Д. Дроздов), педіатрії-3 (1980, професор Ж.П. Гудзенко), дитячої хірургії (1980, професор Д.Ю. Кривченя).

До початку 90-х років Інститут став одним з найбільших в колишньому СРСР і найпотужнішим в Україні навчальним закладом такого типу. Якщо в перший післявоєнний рік (1945) в ньому працювало всього 68 викладачів, в тому числі 19 професорів, 20 доцентів і 29 асистентів, то в ювілейному 2008 році нараховується більше 1400 співробітників, в тому числі понад 600 науково-педагогічних працівників, серед яких 180 докторів і 410 кандидатів наук.

Протягом 1985–1991 рр. (з 1984 р. ректор — професор В.М. Гирін), коли Інститут ще знаходився у підпорядкуванні Міністерства охорони здоров’я колишнього СРСР, створені кафедри вірусології (1985, професор В.М. Гирін), клінічної імунології та алергології (1985, професор Е.В. Гюллінг), медичної інформатики та обчислювальної техніки (1986, професор О.П. Мінцер), швидкої та невідкладної медичної допомоги (1987, професор Я.В. Гоєр), медико-соціальних проблем охорони матері і дитини (1988, професор З.А. Шкіряк), дитячої анестезіології та реаніматології (1989, професор Г.І. Белебез’єв), медичної генетики (1989, професор Т.І. Бужієвська), дитячої отоларингології (1989, професор А.О. Лайко), клінічної фармакології і фітотерапії (1990, професор Г.М. Войтенко), гастроентерології і лікувального харчування (1990, професор І.І. Дегтярьова).

Новий період в діяльності Інституту розпочався в жовтні 1991 р. після його повернення до системи МОЗ суверенної України, що покликало за собою якісні зміни його статусу. В нових умовах, які співпали з початком проведення реформи медичної освіти в Україні, Інститут зайняв пріоритетне положення в галузі післядипломної підготовки і перетворився в навчально-методичний центр МОЗ України з цієї проблеми. Окремі кафедри, наприклад, управління охороною здоров’я і медичної інформатики та обчислювальної техніки, визначені МОЗ як головні з відповідних проблем.

Згідно концепції вказаної реформи, яка орієнтована на досягнення рівня підготовки лікарів найбільш розвинених країн світу, в 1992 р. введені нові форми післядипломного навчання лікарів та провізорів, зокрема: передатестаційні цикли, очно-заочне навчання лікарів-інтернів, цикли підготовки з ряду спеціальностей їх керівників та викладачів інститутів і факультетів удосконалення лікарів та медичних вузів. В умовах суверенної України були розроблені власні  власних національні навчальні програми, розроблені і впроваджені в навчальний процес атестаційні комп’ютерні системи для інститутів аналогічного профілю в державі.

Після повернення Інституту до системи МОЗ України в ньому створено чимало нових кафедр: серцево-судинної хірургії (1992, професор Г.В. Книшов), спортивної медицини і санології (1992, професор Г.Л. Апанасенко), ендокринології (1992, професор А.С. Єфімов), дитячих інфекційних хвороб (1993, професор Л.І. Чернишова), нефрології (1995, професор Л.А. Пиріг), педагогіки і психології (1995, професор М.В. Черпінський).

З 1992 р. в Інституті здійснюється підготовка лікарів-інтернів з 43 спеціальностей з щорічним охопленням понад 1000 лікарів. В 1992–1993 рр. разом з органами управління охороною здоров’я Житомирської та Чернігівської областей на базах їх найпотужніших лікувальних закладів відкрито 7 філіалів кафедр Інституту з очно-заочної підготовки лікарів-інтернів із залученням до цієї роботи висококваліфікованих спеціалістів на місцях. Аналогічні угоди укладено з лікувальними закладами Черкас і Білої Церкви. За останні п’ять років в інтернатурі навчалось понад 13 тис. лікарів і провізорів, атестовано на звання лікаря-спеціаліста і провізора майже 5 тис. чоловік.

Нові вимоги, висунуті Концепцією реформування вищої медичної і післядипломної освіти, запити практичної охорони здоров’я та поява нових наукових напрямків в діяльності кафедр зумовили упорядкування їх кількості і якісної структури. Нового якісного статусу Інститут набув після видання Кабінетом Міністрів України в п’яту річницю незалежності нашої держави постанови «Про створення Київської медичної академії післядипломної освіти» від 13 травня 1996 р., згідно якій на його базі створений навчальний заклад нового типу і вищого (ІV) рівня акредитації — єдина на той час в Україні медична академія післядипломної освіти.

Підсумовуючи 90-річний шлях, пройдений закладом від Клінічного інституту для удосконалення лікарів до першої в Україні Національної медичної академії післядипломної освіти, слід наголосити, що його гордістю завжди були наукові кадри. В різні періоди в ньому працювали і працюють видатні вчені академіки, члени-кореспонденти академій наук М.М. Амосов, О.І. Арутюнов, Ф.Ю. Богданов, В.Д. Братусь, В.Х. Василенко, Ю.В. Вороненко (ректор академії з 2002 р.), А.С. Єфімов, Д.М. Калюжний, В.П. Комісаренко, Б.М. Маньківський, О.М. Марзеєв, Л.І. Медвідь, Л.В. Тимошенко, Д.Ф. Чеботарьов, М.Г. Шандала, О.О. Шалімов та інші.

На сьогодні в академії працюють 18 академіків, член-кореспондентів НАН та АМН України, 29 Заслужених діячів науки і техніки України, 23 лауреати Державної премії України в галузі науки і техніки, 45 Заслужених лікарів України, 5 Заслужених працівників народної освіти України, 4 Заслужених раціоналізатори і винахідники України, 4 Заслужених працівники охорони здоров’я, 2 Герої України. Засновниками в різні роки нових в Україні наукових шкіл стали вчені академії Амосов М.М., Вдовиченко Ю.П., Ганжа І.М., Євдощенко О.А., Коханевич Є.В., Мачерет Є.Л., Мінцер О.П., Поліщук М.Є., Сергієнко М.М., Тимошенко Л.В., Тріщинський А.І., Шалімов О.О. На всіх етапах становлення і розвитку академії її вчені займали передові рубежі української і світової науки. Наукові розробки вчених академії відомі не тільки в Україні та країнах СНД, але і в дальньому зарубіжжі. Результати науково-дослідних робіт викладачів академії за останні п’ятнадцять років опубліковані в 265 монографіях, 74 підручниках, 337 навчальних посібниках, 95 довідниках, 523 методичних рекомендаціях та інформаційних листах, в більш ніж 16,4 тис. статей в журналах і збірниках, третина з яких — на міжнародному рівні, знайшли відображення в 606 патентах, доповідались більш ніж на 260 наукових форумах.

За останні 30 років вченими Академії отримано більше 522 авторських свідоцтв про винаходи, окремі з яких запатентовані в США, Італії, Югославії. Активно діє Центральна науково-дослідна лабораторія академії.

Одна з найважливіших турбот Академії — це підготовка наукової зміни. Ще 40 років тому, перебуваючи в ранзі інституту, вона вперше отримала право захисту дисертацій на здобуття наукового ступеню кандидата медичних наук (1963), а в 1967 р. — доктора медичних наук. Нині в академії функціонують 10 спеціалізованих рад по захисту докторських і кандидатських дисертацій із 12 спеціальностей, в т.ч. внутрішніх хвороб; нервових хвороб; хірургії; акушерства і гінекології, анестезіології та інтенсивної терапії; судової медицини; технології ліків та організації фармацевтичної справи, фармацевтичної хімії, і фармакогнозії; очних хвороб; соціальної медицини, стоматології; медичної і біологічної інформатики і кібернетики. Впродовж 2003–2008 рр. в них захищено 55 докторських і 406 кандидатських дисертації.

За останні 30 років (1978–2008) в Інституті-Академії підготовлено 341 доктори і 1796 кандидатів медичних наук, в тому числі через аспірантуру — 552 кандидати, з них для зарубіжних країн — 170. За 2003–2008 рр. підготовлено 736 аспіранти, 882 клінічних ординаторів, 92 магістри.

НМАПО є засновником 23 фахових періодичних видань: «Лікарська справа», «Український медичний часопис», «Сімейна медицина», «Український журнал гематології і трансфузіології», «Хірургія України», «Збірник наукових праць співробітників НМАПО імені П.Л. Шупика», «Нове в гематології і трансфузіології», «Променева діагностика, променева терапія», «Медичний всесвіт», «Современная стоматологія», «Репродуктивное здоровье женщины», «Хірургія дитячого віку», «Пластична та реконструктивна хірургія», «Современная педиатрия», «Психічне здоров’я», «Радіологічний вісник» «Дентальні технології», «Ліки України», «Мистецтво лікування», «Соціальна педіатрія», «Рентгенологія — практика», «Медична інформатика та інженерія», «Neurootology Newsletter».

В умовах суверенітету України в нову стадію вступило міжнародне співробітництво Академії, яке очолюється відділом міжнародних зв’язків та науково-педагогічної роботи з іноземними громадянами, створеним в березні 1993 р. на засадах позабюджетного структурного підрозділу. На початок 2008 р. укладено ряд угод з багатьма країнами світу, зокрема з Королівським коледжем лікарів загальної практики (Англія) та Королівським Шотландським коледжем лікарів загальної практики — по підготовці сімейних лікарів в Україні, Люблінською медичною академією (Польща), Коледжем оптометрії (Пенсільванія, США) — в галузі офтальмології, Колорадським університетом (США) — травматології і ортопедії, Німецькою Міжнародною академією реабілітації розвитку (Мюнхен) — неонатології і педіатрії, Міжнародною академією класичної гомеопатії (Греція), Цюріхським університетом (Швейцарія), Університетом Людвіг-Максиміліана в Мюнхені (Німеччина), Міністерством охорони здоров’я Республіки Узбекистан, Ісламською Республікою Іран, університетом в м. Барі (Італія), Білоруською медичною академією післядипломної освіти, Словацьким медичним університетом, Ягеллонським університетом (Польща), університетом м. Оребро (Швеція), Іллінойським університетом (США), Маастрихтським університетом (Нідерланди).

З 2001 р. Академія першою з медичних вищих навчальних закладів України стала колективним членом Міжнародної кадрової Академії (ЮНЕСКО). Спільно з Американською міжнародною спілкою охорони здоров’я в академії створений Ресурсний центр підготовки фахівців з питань СНІД/ВІЛ-інфекції під егідою ВООЗ. Спільно з Києво-Могилянською академією та Маастрихтським університетом (Нідерланди) створено Школу громадського здоров’я. Разом із Міжнародним Соломоновим університетом проводиться підготовка юристів та економістів для системи охорони здоров’я. При підтримці Цюріхського університету створено Міжнародний центр генетичних досліджень, Лауреата альтернативної Нобелівської премії Джорджа Вітулкаса (Греція) — Міжнародна школа класичної гомеопатії.

Щорічно в клінічній ординатурі та аспірантурі на кафедрах академії навчаються понад 300–400 іноземних громадян з 40–50 країн світу.

Проводиться науково-дослідна робота з рядом фірм США, Угорщини, Австрії, Німеччини, Франції, Японії, Ізраїлю і Хорватії по дослідженню дії нових препаратів, що застосовуються в сільському господарстві та побуті. Активними партнерами Академії є такі організації, як Програма ТАСІС, Агенція міжнародного розвитку США, Фонд «Відродження», Медичний проект «Освіта» та «Партнери з охорони здоров’я» (Канада). Академія виступає співорганізатором асоціації «Медінформатика» з представництвом у Канаді, США, Німеччині, В’єтнамі, Китаї та Болгарії.

Щорічно академію відвідують біля 50 іноземних делегацій, а понад 70 її вчених приймають участь у міжнародних закордонних форумах, виконанні сумісних наукових досліджень тощо. Зросла кількість іноземних громадян, які проходять післядипломну підготовку на кафедрах академії, а також сумісних публікацій і видань за кордоном.

Сумісна робота з органами та закладами практичної охорони здоров’я — це давня традиція Академії. Досить вказати, що її співробітниками в базових та позабазових лікувальних закладах щорічно надається консультативна допомога біля 200 тис. хворих, виконується більше 20 тис. складних операцій. Понад 30 провідних вчених — головні спеціалісти МОЗ України, які працюють над удосконаленням якості медичної допомоги населенню та її організації.

Сучасний етап соціально-економічного розвитку держави вимагає більш поглибленого розуміння ролі бюджету в економічній системі держави, поліпшення прозорості та зрозумілості бюджету закладу для громадськості, підвищення якості надання державних послуг та ефективності використання коштів бюджету. Відповідно до нового способу формування бюджету в Україні, Академії щорічно затверджують кошториси по загальному та спеціальному фонду по п’яти бюджетних програмах. Шляхи реалізації бюджетних програм проходять через забезпечення пріоритетів у сфері державних видатків. Насамперед, це виплата заробітної плати та інших соціальних видатків, оплата енергоносіїв, поліпшення матеріально-технічної бази, придбання сучасних технічних засобів навчання.

Десять років тому на ознаменування 80-річчя з часу заснування Академії їй згідно Постанови Кабінету Міністрів України №513 від 20 квітня 1998 року «Про увічнення пам’яті П.Л. Шупика» присвоєно ім’я видатного державного діяча і вченого професора Платона Лукича Шупика (1907–1986), який двічі займав посаду міністра охорони здоров’я України (1952–1954, 1956–1969), вніс вагомий внесок в розвиток матеріальної, навчальної і наукової бази Академії, протягом 14 років (1965–1979) завідував кафедрою соціальної медицини і організації охорони здоров’я (тепер кафедра управління охороною здоров’я).

Свій 90-річний ювілей Академія відмічає в статусі Національної, наданому їй Указом Президента України В.А. Ющенка «Про надання Київській медичній академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика статусу Національної» від 27 березня 2006 року за №236/2006.

У відповідності до Статуту Академії 2003 рік поклав початок заснуванню в академії якісно нових її підрозділів — Інституту стоматології шляхом функціонального об’єднання кафедр стоматологічного профілю та стоматологічної поліклініки (директор проф. Павленко О.В.), а також Інтернет-центру та web-сайту, Державного навчально-методичного геріатричного Центру (проф. Стаднюк Л.А., 2005), науково-навчального методичного Центру дистанційної освіти (проф. Мінцер О.П., 2006), Українського державного інституту репродуктології (проф. Камінський В.В., 2006). При Академії працюють Міжнародний генетичний центр (проф. Горовенко Н.Г., 2002) та Міжнародна державна медична школа класичної гомеопатії (доц. Мощич О.П., 2001).

Таким чином, розпочавши 90 років тому свою діяльність з окремих курсів удосконалення і маючи у своєму розпорядженні як навчальну базу лише одну поліклініку з незначним числом відвідувань, Національна медична академія післядипломної освіти імені П.Л. Шупика за роки існування стала найпотужнішим і провідним в Україні закладом післядипломної медичної освіти і потужним науковим центром, який нараховує шість факультетів, 74 різнопрофільні кафедри, понад 600 науково-педагогічних та наукових працівників, в тому числі понад 180 професорів і докторів медичних наук, 410 кандидатів наук, що є одним з найвищих показників в Україні. Її навчальна база розміщується в адміністративному та морфологічному корпусах загальною площею біля 8 тис. кв. м, а клінічна становить майже 11 тис. ліжок в сучасних лікувальних закладах і науково-дослідних інститутах м. Києва.

Колектив академії на всіх етапах її існування вносив і вносить вагомий внесок до скарбниці української медицини, сприяючи проведенню реформи системи охорони здоров’я в Україні і вищої медичної школи зокрема.